Неподалік, всього в 5 км від стародавнього Володимира Волинського, на березі річки Луги розташований Святогірський Успенський монастир в селі Зимне. Монастир був заснований в 15 ст. Але за деякими свідченнями, на цьому місці існували дерев’яні споруди монастиря. Успенський монастир був побудований як монастир-фортеця. Територія монастиря була обнесена мурами, прямокутна форма в плані. По кутах містилися башти. Південна стіна містила посередині башту та надбрамну башту-дзвіницю. Майже в центрі були рештки давньої башти дзвіниці. В північну частину мура був вбудований Успенський собор. На території монастиря міститься підземний храм св. Варлаама, печери ведуть до Троїцької церкви, розташованої напроти ансамблю споруд, а рештка печер веде в ліс. Підземний храм влаштовано на місці давнішої каплички. Він невеликий прямокутний в плані. Саме з створення печер та підземного храму розпочалося заснування монастиря. Бо як свідчить Нестор Літописець „в монастирє, наріцаємом Святая Гора, сущи близ града Влодимера успє с міром о Господе, житію конец пріят преподобний Варлаам”. Також, завдяки археологічним дослідженням було виявлено старі поховання, надписи.

За літописами в 1001 - Володимир Святославич збудував два храми і зимовий княжий терем.



Церква Успіння пресвятої Богородиці і св. Василя в Зимному та залишки терему св. Володимира. Гравер К. Ріхтер, XIX ст. В період 1090-1094 Зимне є резиденцією Володимирського єпископа Стефана .

"Згадку про цю обитель знаходимо в "Житті Феодосія Печорського" (11 ст.), коли тут помер перший Ігумен Києво-Печерської лаври Варлаам, що повертався з Царгорода. Варлаам — син знаменитого воєводи Вишати з часу князювання Ізяслава Ярославовича, йому співають дев'яту пісню третього канону "Служба Преподобним Печорським" під час літургій.

Свою назву монастир отримав від місця свого розташування на горі, під якою були печери — перші келії монахів, що поселились тут. Головним монастирським храмом, згідно з археологічними дослідженнями і переказами, була церква Успіння Божої Матері (звідси— і назва монастиря Успенський), побудована князем Володимиром Великим, а пізніше (1495 р.) відбудована православним князем Федором Чарторийським. Поруч з головним храмом виросла висока цегляна будівля з товстими стінами, де було сім келій. Народ називав цю будівлю "Теремом св. Володимира" її первісний вигляд нагадував фортецю з невеликими вікнами- бійницями. На випадок нападу мала ставати вона оборонним об'єктом, а ченці — захисниками. Храм Успіння Богородиці та монастирські келії на горі з трьох сторін були обнесені високою і товстою стіною з шістьма вежами та бійницями. Одна з веж служила дзвіницею. Під церквою знаходились муровані гробниці волинських князів Чарторийських, Четвертинських, Вишневецьких та інших. За свого життя вони були фундаторами Святогірського монастиря." (Володимир Рожко)

В 1460 р князь Свидригайло дарує Зимне дворянинові Памірі. По його смерті Зимне перейшло під опіку його матері, потім — до родини князів Чарторийських.

Друге життя надихнув луцький князь Феодор Чарторийський. Перша документальна згадка саме про Святогірський монастир з'являється 1458 року, а за наказом Чарторийського в 1495 році на місці дерев'яної церкви святого князя Володимира споруджується великий кам'яний Свято-Успенський храм.

Троїцька церква - найбільш рання кам’яна споруда (1465), невелика - 11 на 6,5м. Унікальність церкви полягає в тому, що купола спираються не на арки, а на зімкнене зрізане склепіння - трансформовану в цеглі дерев'яну конструкцію залому. Її ротонда форма вказує на оборонне значення. Будови круглої форми довше витримували атаки ворога.

Успенська церква була побудована в 1495р. За дослідженнями Логвина , храм був без куполу , на кутах розміщувалися чотири наріжні оборонні башти. Це була справжня - оборонна церква Волині. Інтер'єр був під стать зовнішньому вигляду - скромний.

Після смерті Федора виникає непорозуміння між його синами, хоча поділено було так, що Зимне лишається за Олександром, який потім прибрав до рук всю спадщину. Олександр Чарторийський подарував в 1566р. дзвін вагою 720 кг. "Си звон дал уробити Олександро Чарторіскі до Зимна". На ньому були зображені Богоматір й Христове Воскресіння. Дзвін зберігався при обителі до кінця 19 ст. В 1569р Олександра було поховано в родинній усипальні. Ще один дзвін подарувала його дружина княгиня Марія Магдалина з роду Деспотів. Він мав напис: "Сен мает бьіть звонь ну хвала Бжія й Прочтой Бжія Мтре, в монастирь до Зьмна дала княгиня".

В 1605 с. Зимно та монастир перейшли у володіння князів Чарторийських-Клеванських. В 1605 - монастир дістався уніатам на чолі з єпископом Львом Зеленським (спочатку здавався в оренду). Саме він потім надав наказ обстригти бороди ченцям.

В 1724 р монастир став уніатський, а заволодів селом волинський староста Михайло Чацький. Для перетворення церкви на католицький храм було розібрали дві оборонні башти, дві західні були залишено, таким чином храм набув вигляду костелу.

Михайло Чацький розорив родову усипальницю князів Чарторийських, пограбував дорогоцінності з померлих. Також існує легенда, що Чацького зупинила ікона, якою була благословенна у 988 році на шлюб грецька царівна Анну зі святим князем Володимиром. Він ризу і прикраси з Зимненської ікони, вигукуючи: „Що ж, православна святине чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир?” В ту ж мить він осліп, та через 3 роки помер.

Вплив російської влади теж додав своїх рис будівлі. Нав'язування псевдоросійського стилю при реконструкції на початку 20 ст. знищили її самобутні риси . Дві вцілівши при уніатстві башти на цей раз було розібрано і споруджено бані-цибулинки, віконця отримали кокошники, притаманні московському стилю. Також була перебудована і в'їздна башта і перетворена на дзвіницю.

Під час першої світової війни в монастир попали три снаряди. В 1939 році монастир було закрито, під час другої світової війни він діяв декілька років, після війни монастир був ще раз закритий і будівля була віддана тракторній бригаді. За будівлею не було ніякого нагляду, поступово з часом він руйнувався. Те що було на початку 90 - просто руїни. Але це не завадило двом черницям з Корецького монастиря (монахиня Стефана (Бандура) та інокиня Галина (Тищук)) буквально звести з руїн монастир.